Заручення означає скріплення перед Богом і Церквою взаємних обіцянок, тих, хто вступають у шлюб. Заручення - це християнська форма природного шлюбу. У ньому Церквою і Богом затверджується "глаголанное в брачующихся слово".
Святе писання зазначає, що Ісус Христос благословив весільну церемонію у Сані несподіваним викидом спіритичної енергії, який був не менше, ніж викид енергії під час його першого публічного дива. А Папа Римський Іван Павло Другий в "Листі до сімей" (1994) назвав сім'ю величезним дивом і щирим покликом. Отже бачимо що священики можуть одружуватися і жити по законах Божих. Фредерік Маркс пише, що велика свята Катрін Сіенна колись мала видіння, де Бог запропонував їй вибрати свій хрест серед багатьох – великих і малих. Намагаючись бути вдячною Богу, вона обрала найтяжчий. "Ні", - сказав Бог. - "Цей хрест не для тебе. Він для одружених пар". А тут випливає глибока рішучість щодо сім'ї, де вказується вся важкість тягару сім'ї. Де ще можна знайти слова про священнослужителів?
„Тому чоловік покидає свого батька й матір, і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом" (Бут. 2, 24).
У священиків все по-іншому:
Целібат (від лат. caelebs — не одружений, холостяк) так зване «безшлюб'я» духовенства, відоме у східному і західному християнстві. У своїй суті це добровільний акт, високо цінений, що став суттєвою ознакою монашого життя. Згодом аскетичні ідеали взяли верх у Західній Католицькій Церкві, і переконання в не можливості поєднати подружжя й активного душпастирства поширилося на Захід і Схід. Проте, спроба Нікейського собору 325 р. заборонити одруженим священикам залишатись у подружньому стані після рукоположення була відкинута.
Практику Східних Церков у цій справі визначив собор у Трулло 692 р.: священики, диякони і піддиякони можуть продовжувати своє подружнє життя, в яке вони вступили до свячень. Чоловіки, що, повдовівши, одружилися вдруге або розлучені, не можуть бути священиком, а священики чи диякони не можуть одружитися вдруге після смерти своєї дружини. Собор у Трулло також затвердив норми для кандидатів на єпископів: єпископ може бути неодружений або вдівець, коли ж одружений, то мусить назавжди розійтися зі своєю дружиною.
Це законодавство було в силі, коли християнство прийшло в Україну. Священики були переважно одружені, а єпископів обирали з-поміж монашого духовенства, хоч нерідко вдівці ставали єпископами після складання монаших обітів. Цієї канонічної норми в Українській Православній Церкві дотримуються й тепер.
Коли на основі Берестейської унії 1596 р. українські і білоруські ієрархії з'єдналися з Римською Церквою, єпископи. були свідомі, що Рим може увести целібат і в їхній Церкві, тому вони домагалися схвалення одруженого духовенства, що його й одержали від папи Климента VIII в буллі «Magnus Dominus», в якій сказано: «священичі подружжя залишаються недоторканими, за винятком двоєженства». Свобода вибору подружнього стану перед рукоположенням залишалася безспірною в Українській Церкві аж до першої світової війни. Спроба провінційного Синоду у Львові 1891 р. встановити обов'язковий целібат, до якого ставилися прихильно папські представники, не мала успіху. Конференція трьох єпископів Галицької митрополії 1919 врешті схвалила целібат. Однак митрополит А. Шептицький, не бажаючи порушити акт Берестейської унії, розумів цей крок як надання переваги добровільному целібату. Він залишив половину місць у семінарії для одружених кандидатів. Два інших єпископи (Г. Хомишин 1929 та Й. Коциловський 1924) не пішли слідами його заходів і відмовилися висвячувати одружених кандидатів. Три інші єпархії (Мукачеве, Пряшів і Крижевці) також не наполягали на обов'язковому целібаті.
Інакше розвинулася ситуація в діаспорі: у США, Канаді, Бразілії й Аргентіні, де українські католицькі скупчення почали творитися в 1880-90-их pp. і великі громади імігрантів з Галичини і Закарпаття селилися назавжди. Циркуляр Конгрегації поширення віри від 1 жовтня 1890 р., звернений до українських єпископів Австро-Угорщини, забороняв одруженим священикам бути душпастирями своїх земляків в Америці. Цю пересторогу повторювано кілька разів, хоч їй не завжди підпорядковувалися. Більшість священиків, що поселилися в США, були одружені і привезли з собою своїх жінок і дітей. Ті, що прибули до Канади й Бразілії, були здебільша монахами. Опозиція Риму до одруженого духовенства під впливом місцевої ієрархії латинського обряду, призвела до того, що багато священиків і вірних перейшли до Російської Православної Церкви. Папський декрет «Cum episcopo» 17 серпня 1914, що встановлював окрему українську греко-католицьку юрисдикцію в США, не згадував про заборону одруженого духовенства. Однак вона була відновлена 1929 з рішучою вимогою її дотримуватися. Це призвело до розколу закарпатького екзархату в Пітсбурзі, коли близько 100 000 вірних відокремилися й створили православною єпархію, пов'язану з Константинопільським патріархом.
Світський рух українців католиків, як також священиків з Товариства св. Андрея відстоюють перед Ватиканом одружене духовенство, хоч і без великого успіху. Ось така моя думка!